Ханох Левін

 

Зимовий похорон

 

Переклад з івриту Марʼяна Бєленького

 

Бурлеск у 8 явах

 

Від перекладача

Смерть – це дуже смішно. Особливо, коли померлий не має до тебе ніякого відношення. Ай-ай-ай, що ж ми будемо робити? Він-то  помер, а я живий! Ховали тещу, порвали два баяна.

Як на мене, пʼєси Левіна взагалі,  і цю, власне, треба ставити у естетиці театру ляльок. Тобто актори поводять себе як ляльки. Або ж діти мають грати дорослих.

Як на мене,  “система  Станіславського”, що стала обов’зковою для всіх совіцьких театрів,  для Левіна конче не пригідна. Тут на сцені не можна грати звичайне, нормальне життя. Бо ситуації у Левіна зовсім ненормальні, и його герої — теж. Вони усі їбануті, кожен по своєму. Пробачте, але іншого терміну я не знайду. Як це американці на Місяць літали без отої “системи Станіславського”? “Систему” запроваджували просто. Тих, хто отої системи не притримувався — рострілювали, а театри – розганяли.

 

У Лачика Бубачика померла мати. Завтра похорон. Але завтра ж — весілля його двоюрідної сестри Вельвеції. Куди ж — на весілля чи на похорони? Лачик умовляє родичів скасувати весілля і піти на похорони.

— Як це “скасувати весілля”? Вже запрошення розіслані. Ми краще на похорони не підемо.

— Але мама хоче, щоб ви прийшли до неї на похорони.

— Ничого, мама якось переживе. Їй вже однаково…

Тікаючи від наполегливого Лачика, родичі добираються аж до Гімалаїв. Але він и там їх знаходить…

 

Імена персонажів у  Левіна вигадані. Ні в ідиш, ні в іврите таких нема. Вони звучать українською так же дико, як і на ивриті.  Але якісь асоціації зʼявляються. Напр. Алте — «стара» на ідиш.

 

 

Дійові особи:

Лачик Бубачик — одинак, 40 років

Алте Бубачик — його мати

Шарця — його тітка, 50 років

Рашас — її чоловік

Вельвеція  — їхня дочка

Попоченко — наречений Вельвеції

Цицкиба — його мати

Бергунцеле — його батько

Профессор Киперна

Розенцвайг и Ліхтенштейн — літні бігуни

Самуілов — ангел смерті

Шахмандрина — буддійський монах

Пшушиция — гість на весіллі

Трунар, гості на весіллі, офіціанти

 

  1. Смерть матері

 

Ніч. Алте на смертному одрі. Бубачик поруч.

Алте: Хто прийде на мої похорони?

Лачик: Прийдуть.

Алте: Хто? Ну хто піде зимою у дощ та бурю на похорони старої баби?

Лачик: Ну я.

Алте: А ще ?

Лачик: Тітка Шарця, дядько Рашас, їхня дочка Вельвеція .

Алте: Авжеж! Завтра у Вельвеції весілля. Вони відкладуть весілля?

Лачик:  Відкладуть.

Алте: А яка завтра погода?

Лачик: Дощ проливний.

Алте:  Ну от. Як мої похорони, так дощ.

Лачик:  Вони прийдуть з чорними парасольками. Розкладними

Алте:   Ніхто не прийде.

Лачик: Ну так не прийде.

Алте (зненацька оживляється): Ти ж сказав що прийдуть!

Лачик: Ну так прийдуть.

Алте: Хтось мусить прийти. Я ж була тут, на  Землі. Ходила, дихала, розмовляла.

Лачик:  А як же! Ми усі прийдемо.

Алте:  Усі! Три людини.

Лачик: Тітка Шарця, дядько Рашас, Вельвеція , я. Це вже 4. З тобою — 5. Може, ще народ підтягнеться.

Побачать, що когось ховають – підійдуть, зацікавляться.

Алте: Мене можна не враховувати.

Зʼявляєтся ангел смерті Самуілов. Алте робить останній вдих і помирає.

Лачик: Мамо?

Закриває її обличчя рушником, завішує дзеркало, запалює свічку.

Придуть, мамо, придуть.  Куди вони дінуться.  Може, і сімʼя нареченого прийде. Однаково їм нічого буде робити. І ми стоятимемо біля твоєї труни, молоді і старі, і одна навіть красива. И ми будемо поминати тебе, адже ти дійсно жила. Ми усі – свідки.

 

2

Стукіт у двері

 

 

Ніч. Квартира Шарці. З одного боку —  коридор чи вітальня квартири, з іншої  — сходова клітина. Лачик стоїть на сходовій клітині, стукає. Нема відповіді. Прикладує вухо до двері.

З іншого боку — Рашас у піжамі йде до двері.

Шарця: Куди це ти?

Рашас: Відкривати.

Шарця: Кому?

Рашас: Не знаю. Як же я дізнаюся, коли не відкрию… Правда, можна спитати (Шарця його спинює).

Шарця: А  нащо питати? Я ж тут.

Рашас: Ну да.

Шарця: И ти тут.

Рашас: (думає)  Ну, так.

Шарця: И Вельвеція  тут, і Попоченко. И його мама Цицкиба і його тато Бергунцеле – усі тут?

Рашас: Ну так.

Шарця: Хтось ще має бути зовні?

Рашас:  Та навроді ні.

Шарця: Так нащо ж питати — хто там? Хай усе інше людство там, за дверима, так шо?  Наші усі тут. Може, ти на когось чекаєш?

Рашас:  Ні.

Шарця: Так до чого ж ми прагнемо?

Рашас: Видати завтра заміж нашу чудову дочку красуню Вельвецію.

Шарця: А нащо ми з тобою потрібні?

Рашас: Щоб купити їй квартиру.

Шарця: А якщо ти відкриєш, це допоможе нам купити квартиру?

Рашас: Ні.

Шарця: Так нащо ж нам шукати  клопоти на свою голову і інші місця? У нас завтра 400 гостей, сотня курей.  Про цей день ми з тобою мріяли все життя і навіть більше. А ти йдеш відкривати кому попало. Я не хочу нікого бачити і чути. Та нехай там зовні був би землетрус, який зруйнує усю планету. Нас тут, усередині, це не хвилює.  Ми ідемо спати.

Але стукіт продовжується.

Шарця:  Від тут усіх розбудить!

Рашас: Хто?

Шарця: Лачик Бубачик!

Рашас:  Звідки ти знаєш?

Шарця: А хто ж ще може стукати посеред ночі?

Рашас (іде до двері, вона його зупинює):

Шарця: Ти призначив йому зустріч у три ночі?

Рашас: Ні.

Шарця: Тобе прямо зараз горить з ним зустрітися?

Рашас: Щоб да, так ні.

Шарця: А скільки років його мамі?

Рашас: Під 80

Шарця: Ну?

Рашас: Шо ну?

Шарця: И з якої це радісті воно приперлося у три години ночі?

Рашас: Не знаю.

Шарця:  Подумай.

Рашас: Ну?

Шарця: Ай-ай-ай, яке горе!

Рашас:  Яке?

Шарця: Алте Бубачик! Я так думаю, що його мати на наше весілля не прийде.

Рашас:  Чому?

Шарця:  Бо вона померла. И Лачик прийшов нам про це сказати.

Рашас: Таке весілля прогавити! Знайшла час помирати. Чверть курки смаженої .

Стук у дверь. Рашас йде відкривати. Шарця його зупинює.

Шарця: Куди?

Рашас: Відкривати. Це ж Лачик.

Шарця: І що тоді?

Рашас: Він війде.

Шарця:  І шо?

Рашас:  Він нам скаже.

Шарця: Ну?

Рашас: Шо?

Шарця: А шо роблять людині, що померла?

Рашас: Похорон.

Шарця: Коли?

Рашас: Завтра. У нас хоронять швидко. Сьогодні вмер – завтра похорони. Така традиція.

Шарця: А що у нас завтра?

Рашас: Похорон….тьху! весілля.

Шарця: Похорон чи весілля — що треба буде скасувати?

Рашас: Весілля.

Шарця: Ну?

Рашас: Скасувати весілля нашої чудової дочки? Пропадуть 100 курей? За усе сплачено.  Скасувати! Весілля!  Вельвеції!

Шарця:  Я би пішла на похорон! Ну що б їй не померти післязавтра?

Стукіт продовжується.

Шарця: Слухай, Бубачику!  У нас завтра весілля. Ми не можемо тобі відкрити. Якби вона вмерла по-хорошому,  післезавтра, усе було б гаразд. Вона навмисне це зробила, щоб зіпсувати нам найважливіший день у нашому житті.

Стукіт продовжується.

Шарця:  Треба усім сказати, щоб не підходили до дверей, не відкривали, не вмикали світла.

Выходят Цицкиба и Баргунцеле в піжамах, заспані.

Шо тут у вас?

Шарця: Тсс! Ша!

Цикциба: Шо ша? У нас сьогодні весілля чи що? Хто там у двері гримить у три години ночі?

Шарця: Мабуть, якийсь пʼяниця.

Рашас: Або варьят.

Шарця:  Та йдіть вже спати. Він погрюкає та й піде собі.

Цицкиба и Баргунцеле не йдуть.

Цицкиба: У нас нема пʼяних варьятів.

Лачик: Тітко Шарцю!

Шарця: Пʼяний, що з нього взяти.

Цицкиба: А звідки він знає як вас звуть?

Шарця: Так на дверях написано.

Лачик: Тітко Шарця, дядько Рашас, відкрийте. Я мушу повідомити вам дуже неприємне повідомлення.

Шарця: Може, якийсь вуличний    торговець.

Цицкиба: у три години ночі?

Шарця: Ну, не спиться йому. Товар треба розпродати.

Лачик: Відкрийте! Мама померла! Завтра. Тобто вже сьогодні – похорони.

Шарця (схлипує): Тітка Алте померла, і її син прийшов нам про це сказати. Якщо ми, ее дай бог, дізнаємося про це нещастя, нам доведеться скасувати весілля нашої чудової дочки Вельвеції.

Цицкиба: И нашого сина Попоченко.

Шарця: 400 гостей

Цицкиба: Сто курей.

Шарця: Завтра, після весілля, я буду готова отримати це жахливе повідомлення. Але не раніш. Вона навмисне померла сьогодні, щоб зіпсувати наше життя. Не могла до завтра почекати!

Бергунцеле: Я бачив дивний сон. Немов переді мною — вбиральня. Заходжу я туди, і тут стукають у двері. Я відкриваю —  президент США. А я стою зі зпущеними штанами – а тут він зі всією свитою. І тут я прокидаюся. Слава богу. А теперь – насправді стукають.

Довге, безеперевне стукотіння у двері.

Шарця: Він нам дітей розбудить!

Входить Попоченко у піжамі: Що  це тут у вас?

Цицкиба: Йди спати. Тобі потрібні сили перед весіллям.

Входить Вельвеція у нічній сорочці: Що тут таке? Батько помер?

Рашас: Ой, як що, так одразу батко помер.

Вельвеція:  Може, хтось інший помер, дай йому бог здоровʼя?

Шарця (ридає): Вельветочко, померла тітка Алте, а її син прийшов нам про це сказати.

Вельвеція : Так відкрийте!

Шарця: Я не можу. Якщо ми про це дізнаємося, нам доведеться скасувати весілля.  400 гостей.

Рашас: Сто курей.

Стукіт припиняється.

Цицкиба: Він пішов?

Шарця: Навіть якщо, він же повернеться. Він сидітиме у засаді і накинеться на нас, коли ми вийдемо на весілля.  (підкрадається до двері, дивиться у очко. Лачик – те ж саме з іншого боку. Обидва, розуміється, нічего не бачать і випрямляється. Лачик приносить з вулиці якісь ящики, залазить на них і дивиться у віконце над дверима.  Скла там нема, його голова опиняється у коридорі квартири. Усі в цей час намагаються зазирнути у очко.

Лачик: Ага, ось ви де! Похорон сьогодні о 4!

Всі дивляться наверх.

Лачик; Я вас бачу! Похорон о 4!

Шарця: Ми нічего не чуємо і не бачимо. Ми спимо.

Лачик: Але ж я вас бачу!

Шарця: А ми тебе — ні. Ми ще спимо.

Лачик: А коли ви прокинетесь?

Шарця: Ну, ще довго.

У домі навпроти вмикають світло. На балкон виходить проф.  Киперна.

Киперна: Доброго часу! Я — професор Киперна. Я вам співчуваю.

Лачик: Cпасибі. Але вони не відкривають.  У них сьогодні весілля.

Киперна: Я знаю.

Лачик:  Але я зобовʼязаний сповістити їх. Якщо б не моя мати, я б взагалі не народився. І тут стояв би хтось інший. Похорон сьогодні о 4.

Киперна: Я співчуваю.

Лачик: У нас і так мало людей буде на похоронах. Тому я не можу цього так залишити. Я мушу замовити траурні обʼяви, може, хтось прийде. Я тут буду до ранку стояти.

Киперна: Залиште їм записку.

Лачик: Вони не помітять.

Киперна: Це так. Хто не хоче щось бачити або слухати – не побачить і не почує. Пане…

Лачик: Лачик Бубачик.

Киперна: Пане Бубачик, я міг бі їх сповістити, але вони зі мною не розмовляють вже років 30.

Лачик: Чому?

Киперна: Не знаю. Якось я до них зайшов. Просто так. Вони припинили бесіду і пішли спати, залишив мене одного.

Лачик: Але чому?

Киперна:А чому вмирають?

Лачик:  Мені вже треба піти дати траурну обʼяву. Потім я повернусь.

Киперна: Я вже не спатиму. Ви можете зайти до мене і перечекати.  Все ж краще ніш зимою на вулиці.

Лачик: Я не смію займати вашого часу, пане професоре.

Киперна: Та ну. Навіть пан професор має серце.

Лачик: Дякую, я маю вашу пропозицію на увазію

Йде. Киперна стоїть на  балконі. Мешканці квартири напроти потайки виходять з дому, усі у важких пальтах, з парасольсками, сумками, у темних окулярах, з піднятими комірами.

 

Цицкиба: А куди ж ми усі?

 

Шарця: Тссс! Знайдемо куди.

Цицкиба: Та куди ж посеред ночі.

Шарця: Головне звідси зліняти скоріше.

Рашас: Маю пропозицію

Усі звертаються до нього.

Рашас: Йдемо до моря!

Шарця: Нащо?

Рашас: Щоб він нас не знайшов.

Цицкиба: Ніч, усі сплять під теплими пуховими ковдрами і бачать уві сні літо, а ми, як останні ідіоти,як приблудні пси, мусимо плентатися по берегу моря у дощ і вітер, щоб цей ідіот нас не знайшов. І це- тільки тому, що цій ідіотці стукнуло у голову померти як раз у день весілля нашого Попоченко.

Шарця: І нашої Вельветочки.

Усі йдуть. Зʼявляєтся Бубачик.

Киперна: Пане Бубачику, їх нема. Вони усі пішли.

Лачик: Куди? Посеред ночі? Може, уві сні?

Киперна: Ні, вони пішли з відкритими очами, у пальтах і з парасольками. Ніби вони від когось тікали.

Лачик: Останнього разу я бачив іх танцювати уві сні, не прокидаючись.

І куди ж вони пішли? Де мені їх шукати?

Киперна: Не знаю.

Лачик: Спасибі, пане професор. Ви виділили меня ваш час за рахунок ваших наукових дослідів. Це дуже важливо.

Киперна: Хоча я і не знав покійну,  я вирішив взяти участь у похоронах.

Лачик: Це вже 5 людей, з трунарем — 6.  Професор на похоронах – це як  генерал на весіллі. Дуже дякую. Але що ж трапиться з всесвітньою наукою, поки ви марнуєте час на похороні?

Киперна: Нічого. Я потім наверстаю. До речі, ви можете піднятися до мене.

Лачик: Спасибі. Але перш за все мені треба знайти родичів, щоб сказати їм про похорон.

Киперна: Ну і куди ж ви підете посеред ночі?

 

Лачик: Піду на берег моря, подумаю там.

Киперна: О котрій похорон?

Лачик: О 4 (йде)

Киперна (кричить йому услід): Де ми зустрічаємося? Який цвинтар? Чи може у лікарні? У якій?

Чи буде підвозка до цвинтаря? И чи буде там мені місце? Я ж не маю машини. Або їхати автобусом до цвинтаря? Зустрічаємося біля ворот чи біля могили? Біля яких? З якого боку? А якщо  буде проливний дощ? Там є якийсь навіс? Чи може, зателефонувати і скасувати? А який телефон? А контора цвинтаря працюватимеу цей час? Але куди дзвонити? У морг? Який номер? А у морзі хіба є телефон? Нащо небіжчикам телефон?

А хто відповість? Ви зможете? Чи може, ви вже у траурі и не відповідаєте? Ви маєте якісь знайомства у лікарні?А у морзі? А на цвинтарі? А може, я з вами поїду? А може, я відповідатиму на дзвінки? Але якщо я буду біля домовини, як же я відповім. Доведеться мені чекати на дзвінки від себе.  У домовині є телефон? Так де мені бути – на цвинтарі чи у лікарні?

Йде до кімнати

 

Ява 3

 Берег моря. Світанок. Буря. На берег виходить уся мишпуха. Вони тремтять від холоду, збиваються докупи, щоб зігрітися. Топочать ногами, махають руками, щоб зігрітися.

Шарця: Ну шо?  Пікнік на березі моря оголошується відкритим. Ну, тут він нас шукати не стане.

Цицкиба: Авжеж. Той ще пікнік.

Шарця: Ничого, років через 10 ми припамʼятаємо це як веселу пригоду.

Рашас: Давайте хоча б вогнище розкладемо, зігріємося.

Ніхто не рухається

Рашас: Може, заспіваємо?

Народ бєзмолвствуєт.

Бергунцеле: Помирає старий єврей. Уся мішпуха зібралася….

Вбігають Розенцвайг и Ліхтенштейн, у плавках та гумових шапочках. Бачать компанію, біжать на місці.

Розенцвайг: Ви, ясновельможні, купатися чи топитися?

Шарця: Святкуємо свято.

Розенцвайг: Ну-ну! Головне — здоровʼя.

Шарця: У нас пікнік на честь весілля нашої дочки Вельвеції.

Цицкиба: И нашого чудового сина Попоченко.

Розенцвайг: А я ось бігаю кожного дня, и маю вигляд на 10 років моложче. Скільки ви мені дасте?

Цицкиба: 70.

Розенцвайг: Я з вас вже сміюсь. Мені 60, а маю вигляд на 50.

Ліхтенштейн: А мені буде 63, а вигляд маю на 53.

Розенцвайг: Я помру на 10 років пізніше. Припустимо, що я помру через 5 років. Це означає, що я вже 5 років як лежав би у домовині. А я, як бачите, живий. И все від чого? Тільки від бігу. У будь яку погоду. Давайте за нами.

Розенцвайг: Побігавши сьогодні, ви вже продовжите ваше життя на тиждень. Ну?

Починає біг на місті,  але його ніхто не підтримує.

Рашас: А нащо мені зайвий тиждень? Що я з ним робитиму?

Розенцвайг:  Вам скільки років?

Рашас: 50

Розенцвайг: А якби ви бігали, вам  було  б вже 60. Ви ж вже втратили стільки цікавого. Наприклад, нові серії поштових марок. Ми вже підписалися.

Бігуни  біжать вдаль. Уся мишпуха дивиться їм услід, тремтячи від холоду.

Рашас: Може, нам треба біжати з ними?

Шарця: З якої це радісті? Війна?

Рашас. Я ще застужуся, чхатиму на весіллі.

Шарця: Ще чого? Чхати на весіллі тобі ніхто не дозволить!

Цицкиба: Отримаєш запалення мозку.

Рашас: Чому я? Інших нема?

Шарця: скоро ми сядемо за весільні столи, будемо їсти курочок, а що ж їстиме наш улюблений дорогий Бубачик?

Рашас: Черствого бублика із сльозами.

Шарця: Я таки вже собі уявляю, як він, бідний, тиняється десь і шукає нас.  Біга по відділкам поліції, по лікарням. Давай, давай, Бубачику, ти нас однаково не знайдеш. А траурні обʼяви вже всюди повивішував, немов би люди прочитають, кинуть усі свої справи и поплентаються на похорони.

Усі сміються.

Рашас: И поплентаємося на похорони замісць весілля нашої улюбленої дочки Вельвеції.

Цицкиба: И нашого сина Попоченко.

Шарця: А дощ і вітер зривають обʼяви, і він їх вішає знову, і думає — куди ж ми усі ділися?  (усі сміються)

А оті обʼви вже зробилися мокрими ганчірками (раптом ридає)  Алте, Алте, що ти нам усім була здорова у раю, я вже не розумію, що кажу.

Цицкиба: Яке дивне життя!  Вийшли ми всі із квартири в темну холодную ніч, і стоїмо тут і мерзнемо…. Ось так ми бачимо, що у світі є чорне і червоне, перець, і оцет, сонце і місяць. А виявляється , що усе це — суєта суєт…

Бергунцеле: А наш шлюб?

Цицкиба: Та усе.

Шарця: Що це за балачки непередодні весілля?

Розенцвайг та Ліхтенштейн біжать і бачать Бубачика, що тремтить від холоду. Вони біжать круг нього.

Розенцвайг: Доброго ранку! Може, ви про нас вже чули? Розенцвайг.

Ліхтенштейн: Ліхтенштейн.

Лачик: Лачик Бубачик.

Розенцвайг: Ви топитися чи це у вас така фізкультура?

Лачик: Траур у мене. Мати померла, і я шукаю свою тітку, її сестру, щоб її про це повідомити. А вони усі кудись подівалися. І ось я прийшов на берег моря, може, тут якісь думки прийдуть.

Розенцвайг: Ваша покійна мати бігала?

Лачик: Та ні.

Розенцвайг: Жаль. А треба було.  А ви чому не бігаєте? Ви хочете повторити помилку мами?

Лачик: Ну і що це мені дасть?

Розенцвайг: 10 додаткових років життя.

Лачик: И що я робитиму оті 10 років? Я і ці не знаю, куди подіти.

Розенцвайг: Як це що? Бігати.

Лачик: Але як це допоможе мені знайти тітку Шарцю?

Розенцвайг.  Біг покращить ваше дихання і кровобіг.  Свіжий кисень потрапить у мозок, і у вас зʼявиться багато нових ідей. І багато людей прийде на день народження вашої мами.

 

Лачик: На похорон.

Розенцвайг: Яка різниця? Так вперед! До нового життя, бігом!

Лачик біжить разом з ними,і ось вони вже прибіжали до наших знайомих.

Цицкиба: Ой! Хто це?

Рашас: Лачик Бубачик.

Все від жаху зіщулюються.

Цицкиба: Ну, ось вам і пікнік! Таки дочекалися.

Лачик: (кричить здаля): Мама померла!

Усі від жаху закривають вуха, заплющують очі, зіщулюються.

Шарця Біжимо!

Цицкиба: Ще чого! Ось вам берег моря!А чия то була ідея?

Попоченко: Тестя.

Рашас! Що? Я нічого не вирішував. Я тільки запропонував. Не треба було погоджуватися.

Шарця:  Він наближається, беремо ноги в руки. Біжимо!

Цицкиба: Коли береш ноги в руки, головне – не втратити голову. Буду я ще бігати з моєю дупою, у моєму віці.

Шарця: У всіх дупи. Навіть у нашої чудової дочки красуні Вельвеції.

Цицкиба: І у нашого сина Попа…Попоченко.

Шарця: Слухай мою команду. Кожен бере в руки свої півкулі – і бігом! Інакше замість весільного кортежу на нас чекатиме катафалк.

Починають біг

Попоченко (дивлячись на дупу Вельвеції): Це – творіння генія! А кажуть — від мавпи. Ну, мозок — може бути. Але це – від Бога.

Лачик (наздоганяє): Мама померла! Похорони о 4!

Шарця: Скоріше! Не думати! Бігти!

Бергунцеле (задихається): Помирає старий єврей….(падає від безсилля)

Шарця: Не піднімати! Біжимо! Інакже усім загибель.

Бергунцеле:  Без мене? Поранених на полі бою не кидають!

Прибегают два бегуна и с ними — Лачик.

Ліхтенштейн: А ви думали — біжати – це просто?

Лачик: Ви з боку нареченого?

Бергунцеле: Я Бергунцеле, батько нареченого.  А ви — тот самий Бубачик, великий і жахливий?  Помирає старий єврей…

Лачик: Вельмишановний пане Бергунцеле! Повідомляю вас, що моя мати померла. Похорон сьогодні о 4. Я уповноважую вас повідомити цю інформацію усім  членам родин нареченого та нареченої.

Бергунцеле (лежить, стогне, прикладає руку до серця. Намагаєтся встати, але не може): У мене інфаркт. Я вмираю.  Ви усі житимете, а я помру. (Входить ангел смерті Самуїлов) Помирає старий єврей. Усі зібралися круг нього. Він питає – усі тут?

— Усі.

— А хто у лавці залишився?

Самуїлов: Я — ангел смерті першої категорії. Прийшов по вашу душу.

 

Бергунцеле: Але сьогодні – весілля мого сина.

­Самуилов: Наша фірма – найнадійніша. Ми забираємо людей з весілль, з кіна, з театрів, з вбиральні.

Бергунцеле: Я ще навіть і не починав жити.

Самуилов: Ми навіт і немовлят забираємо.

Бергунцеле: Це боляче?

Самуилов: Випустіть гази із шлунку.

Бергунцеле: При чому це? Це ж непристойно.

Самуилов: Робіть як завжди.

Бергунцеле: Як завжди?

Самуилов: Як звичайно. До кінця.

Бергунцеле: Ну ось. Зробив.

Самуилов: Оце й усе. Це зветься віддав богу душу.

Бергунцеле: Ніколи не думав, що це так просто.

Самуилов: Авжеж. Ніякої містики. Інститутів не треба закінчувати.

Бергунцеле: Якщо я би зробив це на роботі, мене б звільнили.

Самуилов: На роботі ви вже давно нікому не потрібні.

Бергунцеле: Ну добре. А що стане з моєю душею?

Самуилов: Це не вирішили.

Бергунцеле віддає богу душу.

Самуилов: Пан мав велику душу.

Бергунцеле: Могли б, між іншим, і після весілля прийти. (Вмирає).

Самуїлов розгоняє душу руками наверх.

Розенцвайг:  Ти диви. Полетіла. Он воно як.

Ліхтенштейн: І ось він вже літить над нами, розпростерши руки, і зникає.

Розенцвайг: Щось мені не до вподоби оті польоті уві сні та наяву. Я вважаю за краще біг .

Продовжують біг. Назустріч біжить Киперна.

Розенцвайг: Тут вже і пробіжати ніде.

Повертаюсть назад. Киперна біжить за ними.

Киперна: Пробачте, ви тут не бачили…

Ліхтенштейн: Полетів.

Киперна: Як полетів?

Розенцвайг: У небо.

Киперна: Він шукав свою тітку.

Ліхтенштейн: Полетіла.

Киперна: І вона теж?

Розенцвайг: У небеса.

Киперна: Але у них сьогодні весілля…

Ліхтенштейн: Полетіли.

Киперна: Усі?

Розенцвайг: Крім одного.

Ліхтенштейн: Він вмер.

Розенцвайг: Ви бігаєте?

Киперна: Ні, я тут випадково. Я — професор Киперна.

Розенцвайг: А як же ви постачаєте мозок киснем, якщо ви не бігаєте?

Ліхтенштейн: Він підключає велосипедного насоса до вуха. Вони усі полетіли.

Киперна: Як це полетіли?

Розенцвайг: А так (махає руками)

Ліхтенштейн: Він не розуміє через брак кисня у мозку. Полетіли (махає руками), ну що тут незрозуміло?

Розенцвайг: Літати замісць бігати — це нісенітниця.

Кипорна (розводить руки у бік, махає, хоче полетіти. Говорить, звертающися до неба) Пане Бубачику! Я на вас чекав, але ви не прийшли.

Розенцвайг: Ви бачите ций берег? Це я приніс сюди біг. До мене тут ніхто не бігав з часів дінозаврів. Увесь біг, який ви бачите, десятки кілометрів — це я. Кровообіг, дихання, серце, нирки, судини поглинання кисню -це усе винайшов. Тому кожен, хто тут бігає, повинен відраховувати меня авторські відчислення через товариство охорони авторських прав… Я… я…

Важко дихає. Всі троє починають бігти. За ними впритруску – ангел смерті Самуїлов.

 

Картина 4

 

Гімалаї

 

Косо встромлений колок, на ньому — косо прибитий відломаний шматок фанери з корявим написом від руки хімічним олівцем “Гімалаї».

Ранок. Висока засніжена гора. Уся мишпуха тут. Піднімаються на вершину.

Шарця: Де це ми опинилися?

Рашас (тремтить від холоду): Ми летіли на північ 10 хвилин. Ми повинні будет десь у районі Тель-Авиву.

Цицкиба: Щось я не пам’ятаю у Тель-Авиві високих засніжених гір.

На вершині гори недвижно сидить у позі лотоса буддійський монах Шахмандрина.

Рашас: А ось сидить  старий єврей і продає бублики. Дайте п’ять штук.

Шахмандрина: Омммм… 40 років…  один… один на вершині в нічній я тиші …ні людей, ні птахів….Сансара є нірвана…які вам, у сраку,  бублики… оммммм …

Хоче знову увіти у свою медітативну медітацію, але йому не дають ..  

Шарця: Що це він таке верзе? Це щось не по-нашому. Як на мене, бубликів у нього нема. Тим паче, гарячих.

Цикциба: Маю підозру, що це не Тель-Авив.

Шарця -Шахмандрині: Товарищ, як там вас, громадянин, ми тут опинилися випадково, ще не обідали.  Так ви таки не маєте бубликів? Я Шарця.

Рашас: Рашас.

Цицкиба: Цицкиба.

Вельвеція : Вельвеція .

Попоченко: Попоченко.

Цицкиба: Мій чоловік Бергунцеле має скоро підійти.

Шахмандрина: Шахмандрина… монах…Будда Гаутама… Вічний спокій. Атман є Брахман. Усе було на початку одним Атманом. Не було нічого іншого, крім Атмана.

Шарця: Атман, Шварцман, Вайсман. Ти не викаблучуйся. Балакай нормально, по-людськи. А де тут поблизу якийсь ресторан, кафе, чи пивна? Бо дуже їсти хочеться.  Якісь шашлики, шаварма, суши.

Шахмандрина: 40 років….Гімалаї… Будда… Крутиться колесо Сансари без зупинки…

Щарця: Гімалаї? (Всі  дивляться на Рашаса)

Цицкиба: Хто сказав «Тель Авів»?

Усі дивляться на Рашаса

Рашас: Шо таке? Я нічого не казав.

Попоченко: Казав. Усі чули.

 

Рашас: Ну чого ви на мене вирячилися?  Ну так це не Тель-Авив! Це Тібет. Я не такий дурень як ви думаєте.  У мене  сім’я, квартира. Ви краще на оцього подивіться. Чого він досяг? 40 років сракою у снігу! Ни сім’ї, ні квартири, ні машини. Так хто з нас дурень?  Будда шмудда.

Шарця:  Тібет шмібет, нікого не ….. Головное повернутися до нашого весілля. Гості почнуть збиратися о шостій.  Шарця: Таки нам треба вже повертатися.  Товарищу монах, як пройти у Тель-Авив?

Цицкиба: Знову летіти? Тільки ж сюди прилетіли.

Рашас: 10 хвилин сюди — 10 назад. Слухайте, може у Тель-Авиві є якийсь парк, що зветься “Гімалаї”. А це просто актор від міськради? Будда, шмудда. Скільки тобі платять?

 

Рашас (кричить) Це усе через вас!  Ми, з боку нареченої — це мозок. А ви, з боку жениха – це сідниця!

Шарця: Тихо, тихо, родичі! Нам усе життя жити разом, якщо не більше. Ша!

Цицкиба: В могілі ви замовчите! Клістірні трубки! Катетери! Клізми!

Шарця: Та цитьте вже. Нам ще назад  летіти. Товаришу як вас там, де тут посадка на рейс до Тель-Авіву?

Шарця: Головне що отой паскудна холєра Бубачик сюди не дотягнеться зі своїм похороном.

Рашас: Яким похороном?

Шарця: Я нічого не казала

Рашас: Тут холодно. Навіть холодніше, ніж на березі моря.

Цицкиба: Там взагалі спека була у порівнянні з цими клятими Гімалаями.

Шарця: Пробачте, пане Шахман… чи як вас там…  ми вийшли з дому посеред ночі. Нічого з собою не взяли. припустимо, бубликів ви не маєте. Але , може щось інше. Якісь вареники, сало, пампушки. Люля кебаб?

Шахмандрина: 40 років… без пиття і хліба, забутий у віках…Один…

Шарця: 40 років? А з чого ж ви живете?

Шахмандрина: Св’яте повітря Гімалаїв (глибоко дихає) Шамбала

Шарця (теж дихає) Шмамбала. Не мороч голову, шлемазл. Але після 40 років дієти, не заважало б трошечки фаршмака, а? С цибулькою, під горілочку… або фаршированої щуки… (своїм) так я йому і повірила.

Повітря. Він просто чекає, доки ми зголодніємо, тоді ціни підниме.  С чим у вас пиріжки, Шах… як вас там?

Дайте два з капустою. Ми тут теж Шахмандрини, у  нас ці фокуси не пройдуть. Давай усе, що ти там сховав під сракою. Борщ, котлети, солоні огірки.

Усі збиваються до купи щоб хоч трохи зігрітися. Тремтять.

Рашас: Може, вогнище розвести?

Шарця: Рашас, Попоченко — тягайте дерева для вогнища.

Рашас: Я не бачу тут  ніяких дерев. Чортові Гімалаї, як тут люди живуть?

Шарця: Слухай, Шах…. як тебе, цей ваш Тібет – невелике щастя.

Цицкиба: Я чула, що оті монахи іноді самі себе підпалюють, у знак протесту.

Шарця: Пане Шах….як тебе…. Чи ясновельможний пан не хоче самоспалитися? У знак протесту.

Рашас: Треба, треба протестувати, пане. Я б цього так не залишив. Вам однакового нема що втрачати. Хіба це життя?

Шарця: Слухайте, пане, як вас там. Я так розумію, що ти — не дуже великого розуму. Бо був би ти розумний, не сидів би тут голою сракою у снігу, а сидів би у якимсь кабінеті з секретаршами.

Усі хихикають

Цицкиба:  Давайте підпалимо оцього…

Шарця: Як це? Це ж майже жива людина!

Цицкиба: Таки ви мені будете розповідати за живих людей. А що, через оце опудало ми повинні замерзати у цьому клятому Тібеті? Ніхто ж не побачить. Хто має сірників або запальничку?

Шарця (достает спички): Добре, але я цього не бачила.

Цицкиба (запалює сірника і підносить до  краю мантії отого, як його): Сиди спокійно, байстрюк, не крутися. Не запалюється, холєра!

Шахмандрина: 40 років…

Цицкиба: Сиди вже, злидню. Від тебе однаково ніякої користі. Хоч зігріємося.

Шарця: Потри йому вуха, може, він відтане. Але я цього не казала.

Цицкиба (тере йому вуха. Він якось не дуже добре на це реагує)   Сиди тихо, шмок, поки я тебе з оцієї гори не спустила. Оці твої дешеві понти на нас ніякого враження не  роблять. Паразит! 40 лет нічого не робити! Медітація — шмедітація. Чоловік повинен працювати, а не вдавати із себе дурника.

Знову намагаються його підпалити. Не горить, холера ясна. 

Шарця: Та на ньому ні краплини жиру нема. Тому й не горить.  Я цього не казала.

Цицкиба: Ты, Шах… як тебе, ти чому нічого не жереш? Економиш? Багато ни тут зекономив за 40 років?

У тебе ні  машини, ні дачі, ні квартири. Треба було працювати, а не сидіти тут як останній шлемазл.

Кайфуєш тут за наш рахунок,  паразит, податків не сплачуєш. А ми повинні сраку рвати на трьох роботах, щоб тебе прогодувати.

Цицкиба: Давайте его перегорнемо догори ногами, може знизу він запалиться.

Шарця (вагається) Та добре, чого вже там.

Перегортають його догори ногами, причому він залишається у позі лотоса

Шарця: Я цього не робила.

Шах… як його: 40 років….

Цицкиба: Заткни пельку, ідіот беса ме мучо. Це йога, це корисно. Ваші усі це роблять.

Спитай  у Розенцвайга. (Мацає йому сідницю): Тьху!  Одні кості. Мʼяса нема.

Оти вже  индійці. Напридумували на свою голову.  Ти, задрот, ніколи собі нормальну жінку не знайдеш. Ну хто за тебе, мудака, піде. На нас подивися. Ми нормальні люди, не викаблучуємося! Тому ми маємо усе, а у тебе нема нічого.

Шахмандрина: 40 років…

Цицкиба: Мовчи вже, суча кров. Чий би собака гавчав…

Шарця: Добре хлопці, пішлі від нього. Він нас не зігріє, тільки свою енергію на нього змарнуємо.

Ну, прощавай, йоганутий! Поводь себе добре, до дівчат не чіпляйся. Я повернуся, перевірю.

 

Рашас: Холодно….У мене вже ноги відмерзли. Я до весілля не доживу….

Жахливий крик Шарці : Він тут! Бубачик тут! Ховається за горою!

Усі біжать і ховаються. Шарця тягне Рашаса, який ледве вже  ходить. 

На вершині залишається лише цей, як його. Піднімається, важко дихачюи, Бубачик.

Бубачик: Де вони? Куди вони пішли? Тільки не викаблучуйся, балакай нормально, по-людськи  (трусить його)

Шахмандрина: 40 років…

Бубачик: Щоб ти здох, придурку. Чому вас тільки в отих монастирях вчать? Вони тебе запросили на весілля?

Шахмандрина: Сансара є нірвана.

Бубачик: Та пішов ти у сраку зі своєю нірваною.

Голос Цицкиби: Треба звідси біжати! Він нас зараз знайде.

Шарця: Рашас не може. Він ледве ходить.

Вона  загортається з головою у простирадло, виходить на вершину і сідяє поруч с оцим, у таку ж позу. .

Шарця (міняє голос, щоб Лачик іі  не пізнав): Пане Бубачику?

Бубачик: Ну? Де вони?

Шарця (замогильним голосом): Люди, яких ти шукаєш…

Бубачик: Ну?

Шарця: Вони готові встановити з тобою понадчуттєвий контакт через астральний астрал.

Бубачик: Що ти верзеш? Кажи по людьски. Де вони?

Шарця: Поза протоколом…

Бубачик; Шо? Де Шарця? Передай їй, що моя мати, Алте Бубачик, скінчалася. Похорон о 4.

Шарця: Тільки поза протоколом. Неофіційно.

Бубачик: Та нехай. Мама померла! Похорон о 4!

Шарця: Уся інформація, яку ти передаєш неофіційно, через астрал, вважається як та, що не сприянята вищими силами. Ми цього не чули.

Бубачик: Та годі тобі! Де Шарця?

Шарця знімає з голови простирадло

Бубачик: Тітко Шарця! Щоо ж ви мені памороки забивали! Мама померла! Похорон в 4!  (звертається до цього, як його)  Дядьку Рашас! Мама померла! Похорон о 4!

Знімає його жовту мантію.

Бубачик: Дядьку Рашас, ви дуже схуднули. Похорон о 4!

Стягує с нього мантію, він падає обличчям вниз.

Шахмандрина: 40 роківПташка не пролетіла…

Шарця: Це не Рашас.

Бубачик: А хто?

Шарця: Буддійський монах Шах… шах…

Бубачик: Він буде у нас на весілля замісьць генерала?

Шарця: Це не він у нас, а ми у нього.

Бубачик: Але похорон о 4! Ми ж не встигнемо! Мама померла! Похорон о 4! Я вже думав, що я вас не знайду. Мама померла! Похорон о 4!

Шарця: Даремно ти горло рвеш. Це ж неофіційна інформація. Добре, давай до справи. Отже, нам теж обридли оці гонки по пересіченій місцевості. Думаємо, що й тобі.

Бубачик: Ой, це  я.

Шарця: Наша Вельветочка

Цицкиба (з укриття): І Попоченко.

Бубачик: Мама померла. Похорон о 4.

Шахмандрина: 40 років… Муха не пролітала…

Бубачик: Нишкни, злидень!

Шарця: Весілля!

Бубачик: Похорон!

Шарця: Стривай. Або ми зараз же припиняємо усякі переговори і зникаємо. Значить так. Сьогодні наша улюблена дочка Вельветочка виходить заміж.

Цицкиба (з укриття): І Попоченко.

Шарця : Мb все життя чекали цього  дня. І тут ти із своїм похороном.

Бубачик: Мама померла. Похорон о 4.

Шарця:  Ти не знаєш, що таке видти заміж єдину дочку. Ми може родилися заради цього дня. І ти зі своїми похоронами хочеш нам усе зламати.

Бубачик: На мене може, теж десь у туманній далі чекає весілля.

Шарця: Ой, кому ти потрібен, шлемазл!

Бубачик: Моя мати хотіла би бути на весілля! Довгими зимовими вечорами ми  сиділи би дома, але ми б знали бы, що десь, у туманні далі,  тітка Шарця має дочку Вельвецію , і вона росте, і прийшов очікуваний день…

Але мама померла.  Похорон о 4. Якщо вона померла, її ж треба поховати. А якщо ви не прийдете, ніхто не прийде. Ну і що це буде за похорон? Люди сміятимуться.

Шарця: Я з тобою балакаю відверто, бо наша бесіда неофіціальна, поза протоколом. А офіціально я  не знаю, що твоя мама померла.

Бубачик: Як це «не знаю?» Я ж вам сказав. Мама померла. Похорон о 4.

Шарця: Але ж ми домовилися, що наша бесіда – не офіціальна, поза протоколом.Якби я офіціально дізналася, що твоя мати померла…

Бубачик: Похорон о 4…

Шарця: Якби я знала, я б усе залишила і поїхала б на похорон. Я б навіть скасувала весілля нашої чудової дочки  Вельвеції.

Цицкиба (з укриття): І нашрго сина Попоченко.

Шарця: Нишкни, стерво! Хіба можна інакше? Але, на жаль, ні я, ні усі мої близькі не знають про цю трагічну трагедію. Тому весілля  нашої чудової дочки Вельвеціїююю

Цицкиба (з укриття): І нашого сина Попоченко.

Шарця: Да заткни вже там пельку, дурепо!… Тому весілля відбудеться вчасно.

Бубачик: А коли ви про це дізнаєтеся?

Шарця: Одразу після весілля

Бубачик: Мама померла! Похорон о 4.

Шарця: Якби я про це вчасно дізналася, я б обов’язково прийшла.  На жаль, офіційно мені про це не відомо.

Бубачик:  Якби ви усі прийшли, це б надало похоронам необхідний драматичний ефект. Особливо — молода дівчина.  Контраст між молодістю та старістю, між життям та смертю.  Мати дуже хвилювалася, що на її похорон ніхто не прийде. Вона навіть помирати не хотіла. Яке задоволення помирати, коли знаєш, що на твій похорон ніхто не прийде. Якби ви прийшли, небіжчіці усі б заздрили. Ти диви, мовляв, скільки людей до неї прийшло.  Мама була б щаслива. Похорони стали б великою міжнародною подією, про них писали б у газетах.  Заради мамы, заради усього прогресивного людства, надайте мамі задоволення. Хай вона зрадіє.  Усі на похорон!

Шарця: Усі на весілля!

Лачик: Я дуже хотів побувати на весіллі Вельвеції. Це можна сказати- мрія дитинства. Як не нареченим, то принаймні, гостем.  А замісьць цого я,  як останній ідіот, мушу плестися у проливний ливень за гробом мами.

Знаючи, що у цей самий час десь йде весілля Вельвеції….

Цицкиба: И нашого….

Шарця: Заткни пельку, дурепо! Це не тобі. Ми тебе запросимо після весілля до нас. Залишиться багато смачного. Форшмак, фарширована риба, цимес, курочка

Лачик: Це вже не те.

Шарця: Це навіть краще. Менше людей.

Лачик:Я хочу багато людей! Танці! Музика! Гірко!

Шарця: Добре, ми зробимо повторення, заради тебе.

Лачик: Ні, це однаково не те. Так як щодо похорон?

Шарця: Знову ти за своє!  Ми надішлемо на похорон нашого представника. З вінками і надгробною промовою.

Лачик: Це хто?

Шарця: Наш сусід, професор. Ми дамо йому спеціальне посвідчення. “Видане ясновельможному пану професору у тому, що він…”

Лачик: Але ж він навіть не родич! Кріме того, я його вже запросив. Він прийде від мене, а не від вас.

Шарця: Профессор на похорон – це навіть краще, ніж генерал на весіллі. .

Лачик: Але мама замовила  вас! Вона так буде рада вас бачити!

Шарця: Професор.

Лачик: Ну, у такому разі, мені доведеться переслідувати вас надалі.

Шарця:  Ось тобі дуля!  Ти нас не знайдеш!

Лачик: Ще й як! Ще род сей не перейде, як я побачу вас йти за гробом моєї мами.

Шарця: Дуля  з маком тобі, а не гроб. Привіт мамі!

Лачик: Вона померла. Похорон о 4.

Шарця: Шо ви кажете? Не знаю, не чула.

Виходить Цицкиба, штовхае Лачика униз з вершини гори. Він падає у безодню з жахливим криком. Шарця і Цицкиба зацікавлено дивляться як він летить. Шарця звертає очї до неба

Шарця: Ну, Лачику, щоб ти нам був живий на тому світі. Помолиcя за нас усіх.

Цицкиба: І за мого Попоченко.

Шарця: Гей,  виходьте! Його нема. Весілля відбудеться вчасно. Нема Лачика! Нема Бубачика! Ніхто нам тепер не стане на заваді!

Усі виходять з укриття. Рашас ходить важко.

Шарця:  Ну, вперед, зорі назустріч! До нового життя! Полетіли!

Усі махають руками і злітають, окріме Рашаса та Шарці. Рашас махає руками, але злетіти не може. 

Вельвеція  (зверху, з хмар): Тато помер?

Шарця  (схиляється над Рашасом).

Рашас: Я вже думав — мене залишили конати у снігах Тібету.

Шарця: З чого це раптом тобі таке привиділося?

Рашас: Мені здалося, що ви усі полетіли.

Шарця: Нащо ми з тобою потрібні?

Рашас: Купити квартиру.

Шарця: Кому?

Рашас: Вельветочці.

Шарця: А нащо?

Рашас: Заради онуків що будуть.

Шарця: А как назвемо онука?

Рашас: Рашас.

 

Шарця: Ось бачиш.  Я тебе ніколи не залишу, я тебе ніколи не забуду.

Рашас: Хиба ж можна – весілля без меня?

Шарця: Ни за що! Ти завжди  будеш жити у наших серцях.

Рашас: Мы з тобою все життя жили заради цього весілля.

Шарця: Всюди і завжди, де б ми не були — я і Вельветочка — ти завжди будеш з нами.  (Повільно йде, оглядаючись на нього)  І навіть під час танців на весіллі ми пам’ятатимемо про тебе.

Ридає, злітаючи, або злітає, ридаючи.

Рашас (не помічає, що вона полетіла): У мене спина замерзла. Пам’ятаєш, коли нам привезли холодильника? Я включив його, и ми стали напроти. Стіни почали покриватися інеєм, як пух курчати (голос слабшає). І ми стояли, тримаючися за руки…

Входить ангел смерті Самуїлов: Ангел смерті Самуїлов. Я прийшов по вашу душу.

Рашас: Але ж сьогодні весілля моеї єдиної дочки.

Самуїлов: Нічим не можу допомогти. У нас планове господарство.

Рашас: Але вже день і час призначено.

Самуїлов.  Призначено.

Рашас: Дайте мені тільки побувати на весіллі! Хоч побачити!

Самуилов: Добре. Тільки. Будь ласка, зробіть мені невеличку послугу.

Рашас: Ну.

Самуїлов: Випустіть гази

Рашас: Як?

Самуилов: Як завжди. Ззаду.

Рашас: Тьху. І це все? (виспускає гази)

Самуилов: Давай ще, не соромся. Тут усі свої.

Рашас: Ось. І до холодильника дожив, і до весілля дочки. Усе було. Не жаль років, потрачених даремно.

Життя, чи ти наснилося мені?

Вмирає. Самуилов розгоняє його душу до неба. Лети, лети, душа. Маленький смердючий метелик.

Збирається йти, але тут помічає отого.. А  з вами шо,  товарищу? Ви у мене не зареєстровані.

Шахмандрина: 40 років… я готовий… забирай….

Самуилов легко підімає його, і помічає, що він не ж нічого не важить. Ну, випускай гази.

Шахмандрина тужиться, але не може.

Самуилов: Ой вэй,  навіть перднути  не можеш. Нащо тоді жив?? Йде.

Шахмандрина Я готовий… 40 лет… без питва та хліба, забутий у віках…нікому не потрібен… навіть на тому світі…

 

5

Черепичний дах високого будинку. На ньому — уся мишпуха. Тримаються руками за черепицю, зсвисають. Ось ост впадуть, не дай бог. Говорять тихо, бояться рухатися, щоб не впасти.

Цицкиба: Ну хто тут розумний? «Приземлимося прямо на дах салону для наречених”?

Попоченко: А хто ж його знав, що там дах з черепиці. Я думала, плаский. Ну так матимемо ще одну пригоду. Буде що пам’ятати довгими зимовими вечорами. .

Цицкиба: Пригода! Як зараз навернемося з висоти. Будет нам пригода. Остання. Паскудо!

Шарця: Ой, які усі розумні зібралися! Ви скажить спасибі, що ми вам віддаємо нашу Вельветочку! Хто ви такі взагалі?

Цицкиба: Ой, велике цабе? Носитеся з нею, як з обісцяною торбою.

Шарця: Заткни пельку, мурло! Ми вже на двох ногах ходили, коли  ви ще на чотирьох повзали!

Цицкиба: А вже ж! Щоб вам бути там, де ваша тіточка Алте! У землі сирій!

Тут одна черепиця відкривається і вся кампанія бачить — кого б ви думали?

Лачик: Мама померла! Похорон о 4.

Усі втягують голови у плечі, щоб не чути цієї страшної звістки. А отой паразит відкидує черепицю і вилазить на дах. Влаштовується там, падло. 

Лачик: Заявляю вам тепер офіційно: мама померла. Похорон о 4!

Ну теперь їм вже ніяк не відкрутитися!

Професор Киперна (з вікна): Гей, панове! Що ви там усі робите наверху?

 

 

Картина 6

Захід сонця

 

Вечір. Захід сонця на цвинтарі. Лава. Промінь сонця пробивається крізь хмару. Уся мишпуха тут як тут. Вони тягнуться понуро, приречено,  з опущеними головами і руками позаду. Лачик веде їх, мов полонених.

Лачик: Стоп!

Усі зупиняється. Лачик їх рахує. 

Лачик: Жаль, дядька Рашаса нема.

Входить могильних з візком. На візку труп Розенцвайга. За ним — Ліхтенштейн.

Ліхтенштейн: Розенцвайг. Ще сьогодні зранку бігав. Йому було 60. Він мусив померти у 50. Завдяки бігу прожив зайвих 10 років. А може, і даремно усе це було. Може, треба було не бігати, а плавати. Хто ж знав.  Підемо з нами на похорон  Розенцвайга!

Лачик: Спасибі. Але наш похорон за годину. Ми не можемо.

Шарця: Лачик! Яка людина була! !

Ховають удаваного Лачика, який, нібито, лежить біла їхніх ніг.

Шарця: Упертий був, холера, і досяк таки, чого хотів.

Шарця:  Смерть вирвала з наших рядів.

Цицкиба: Покійся з миром.

Цицкиба: Жив як собака і помер як собака.

Шарця: Так любив мамусю.

Цицкиба: Ніколи нікого не питав : «А коли вже настане моя черга жити?»

Шарця: Навіт не думав: «Люди беруть від життя усе, а я як останній ідіот, мушу плентатися у дощ за тою клятою труною». Св’ятий. Навіть післе смерті улюбленої мамусі він не шукав соби якусь жінку, що могла б його полюбити.

Шарця: Ну да, на весіллі  нашої Вельветочки він міг би з кимось познайомитися.

Цицкиба: З нашим Попоченко.

Шарця: Нишкни, стерво! Там було б багато незаміжніх вродливих багатих дівчат, що тільки й чекали на нього..

Шарця: Але він усе це змарнував. І помер на самоті.

Цицкиба: Як собака.

Лачик ридає від жалості до себе. 

Цицкиба: Диви, як він мучиться. Але ж мамусі вже не допоможеш. Треба брати від життя усе.

Лачик: А що мені було робити? Я, може, теж хотів трохи пожити для себе. А тут похорон цей. Як назло.

Шарця (гладить Лачика по голівці, обіймає): Для того, хто хоче, є можливості. Для того, хто не хоче – є

завжди відмовки. Можна і похороном прикритися.

Цицкиба: Та він просто боїться жити.

Шарця: Лачику, ти повинен знайти у собі сили припинити ці ідіотські похорони і піти з нами на весілля.

Лачик: А як же мама….

Шарця: Вона це переживе. Ми нікому не скажемо.

Цицкиба: Ти йдеш з нами на весілля!

Лачик: А що люди скажуть? Кинув рідну мати напризволяще…

Цицкиба: Ніхто не дізнається!

Лачик: А що подумає про мене Вельвеція ?

Шарця: О! Таки їй більше нема про що думати у день весілля.

Лачик: А що ви про мене подумаєте?

Цицкиба: Та годі вже!

Лачик: А як я сам перед собою виправдаюся?

Шарця: Так ти  ж нікому не скажеш.

Лачик: А як же  мама?

Цицкиба: Мама не дізнається. Вона думатиме, що її супроводили у останню путь мілліон людей. Президент, віськовий парад, ТБ. Хтось їй розкаже, що було не так.

Лачик нібито заспокіюється. Шарця гладить його по голіці, обіймає. Але він знову ридає.

Лачик: Ви мене тягнете на ото кляте весілля силою.

Цицкиба: Та нехай.

Лачик: Я мушу підкоритися наглій силі.

Шарця: Авжеж.

Цицкиба та Шарця підіймають його на руки и несуть.

 

Ява 7

Весілля

 

Шикарна банкетна зала. Усе як у людей – оркестр, їжа, питво, танці.

Входить гість у масці, сідає у кутку, бере собі іжу, намагається не привертати уваги. 

Попоченко (напідпитку, балакає з гостем) Жінки.. .тьху! Кажеш їй пару компліментів, наливаєш вина, і вона вже твоя — зпереду, позаду, зверху, знизу і з усіх боків. Вони ж усі однакові.

Вельвеція дає йому ляпаса.

Гість у масці підходить до Пшушиції. Він вже давно її взяв на примітку.

Пшушиция: Чому ви у масці? Це ж не бал-маскарад.

Гість в масці: А якби я був без маски, чи ви б цікавилися хто я такий і що я тут роблю. Чи полюбите ви мене без маски.

Пшушиция: З яких це віників я повинна вас полюбити?

Гість: Поки я у масці, я маю  шанс.  Ми будемо танцювати і ви не захочете зі мною розлучитися.

Ми поберемося. І проживемо довге щасливе життя. Будемо разом ходити до цвинтаря, до моєї мамусі, візьмемо з собой термос і бутерброди.

Пшушиция (сміється):А тепер зніміть маску, я дійсно зацікавлена.

Гість: Ні, дайте мені ще кілька хвилин надії. Хочете танцювати?

(Протягує до неї руку)

Пшушиція: Ні, спочвтку зніміть маску.

Гость скидає маску, а під нею — ще одна.

Пшушиція сміється.

Гість: А під цією — ще одна. І так надалі.  Фрактал.

Пшушиция: Я хочу побачити справжнє обличчя, під усіми масками.

Гість: Це неможливо. Вони приросли.

Пшушиция (простягує йому руку):

Входит Киперна, дуже розлючений. За його появу раптом припиняються танці та музика.

Німа сцена, усі замирають. 

Киперна: Я — професор Киперна. Мене не запросили. Сім’я нареченої зі мною багато років не розмовляє. А чому – не знаю. Але я прийшов. Панове. Тут є людина, яка кинула свою мати одну помирати, а сам прийшов сюди розважатися. Тому я мусив прийти, щоб викрити цього негідника і примусити його виконати свій обов’язок.

Шукає Лачика. Гість у масці ховається. Він швидко їсть, бо розуміє що це кінець.

 Киперна підходит до нього. 

Киперна: Ось він, підлий зрадник! Ось людина, яка промінала рідну мати на шматок курки!

Ганьба! (диригує хором гостей, вони скандують) Ганьба! Ганьба!

Пшушиція підходить до Лачика і зриває з нього маску

Лачик полегшено  сміється.

Шарця: Геть звідси, негіднику!

Лачик понуро плентається до виходу під поглядами  гостей. Киперні:

Лачик: Ну ?! І після цього ви ще дивуєтеся, що з вами ніхто не хоче розмовляти.

Лачик – Пшушиції: Ну, ось вам моє справжне обличчя. Ви б мене таким полюбили?

Пшушиція. Ні.

Лачик (хапає зі столу якусь їжу, запихує поспіхом у рота). На тому світі не дадуть.

Шарця: А наше свято продовжується. Танці! Музика! Show must go on!

Входить ангел смерті Самуелов.Але його ніхто не бачить. Він подходит до Цицкиби): Пані Цицкиба? Я

прийшов по вашу душу.

Цицкиба: Побійтеся бога! На весіллі! Невже не можна було трошки почекати?

Вона хапає його  за шиворот. Щтовхає його під зад, він вилітає за двері.

 

8 Зимовий похорон

 

Захід сонця. Дощ, вітер. Могильник везе візка з тілом Алте. За ним плентається Лачик.

З’являються привиди Алте та Розенцвайга. Але їх ніхто не бачить. 

Привид Алте: Диви, похорон. Здається, хтось помер

Сміється і зникає.

Лачик: Я усе життя мріяв піти за труною матері під руку з красивою жінкою, що мене любить.

Вона б ридала красивим голосом. А потім ми б повернулися додому, і вона б мене втішала. Вона казала б:

— “Нічого не поробиш. Це життя Треба жити далі”. І я б заспокоївся.

Киперна (йде за Лачиком, але  Лачик його не бачить): Ну, ось я і прийшов на запрошення.

 

 

Кінець

 

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *